Роздуми з нагоди завершення президентських виборів в Україні
Кардинал Любомир ГУЗАР

Бог миру нехай буде зо всіма вами.
(Рим. 15, 33)

Наприкінці року ми всі відчули, як невідворотно Господь історії перегортає чергову сторінку Книги буття українського народу. Відходять у минуле спроби нав'язати людям давню суспільну систему, перефарбовану в інші кольори й позначену іншими назвами, проте таку саму нелюдську й супротивну Божому світопорядкові, якою була система більшовицька. Черговий раз в українській історії з гуркотом падає конструкція влади, в основі якої лежить безоглядна аморальність політики й відверте потоптання гідності людини. Бог іще раз явив людям ту істину, що будь-які вавилонські вежі, оперті на богозневажну й людинозневажну гординю, не встоять. Сьогодні обов'язком кожного віруючого в Україні - незалежно від релігії та конфесії - є скласти подячну молитву Всевишньому за те, що народ наш осягнув цю істину не лише без крові й насильства, а й з великою та усвідомленою вірою в правду, любов та справедливість.
Те, що ми пережили за останні кілька місяців, стало великим історичним надбанням, у якому знайшли своє відображення найрізноманітніші аспекти Божого плану для людства. У цей плодоносний час важливо не впасти в ейфорію чи карнавальну радість перемоги, а тверезо й конструктивно облаштувати гідний спосіб життя, спираючись на новоздобутий досвід. Треба не просто утвердити в житті держави законодавчі принципи й суспільні механізми демократії, а й домогтися того, щоб саме наше життя було впорядковане на основі тих цінностей, які творять таку демократію. Для цього кожен із нас повинен старатися вдумливо відчитати і правильно пояснити ті нові знаки, які Господь викарбовує на сторінках нашої історії. Хочемо зосередитися на кількох таких сутнісних знаках, через які Господь промовляє до нас у цю історичну мить.

Народ

Церква цілковито поділяє висновок, який цими днями звучить в Україні звідусіль: справжнім переможцем у тривалих виборчих перегонах став український народ. Він здобув перемогу не просто над своїми кривдниками - він здобув перемогу над самим собою. Відчувши поклик до правди і справедливості, люди ділилися своїми найкращими духовними дарами і від цього сповнювалися святості. В результаті сталося щонайменше три дива.
Так, уперше за тривалий час українці поглянули на себе іншими очима й усвідомили, що є народом, відчувши гордість за нього. Зникло неоправдане відчуття, що Бог покинув нас на поталу геополітичних торгів і чужоземних егоїзмів. Народ відчув себе дійовим суб'єктом власної історії, який може стати творцем і гарантом своєї щасливішої долі.
Не менше диво сталося і в очах інших народів світу. Адже народ, який, на думку численних аналітиків, немовби безнадійно відстав від розвитку сучасної демократії, виявив у своїй боротьбі вірність найголовнішим її принципам. Це, зокрема, гідність людини, рівність перед законом, свобода слова, справедливість у людських стосунках, релігійна свобода. Вони породжені християнською культурою, проте не діють автоматично, самі по собі. Для того, щоб вони увійшли в реальне життя, потрібна їх зустріч з національною культурою, якій згадані засади демократії є близькими. Події останнього часу довели, що демократія може добре розвинутися в українській християнській культурі, оскільки остання здатна надати демократичним засадам етичного сенсу. В цьому проявляється тисячолітній християнський досвід нашого народу, який (досвід) хоч і сильно по-страждав від більшовицького експерименту над людиною, проте все ж зберігся і в ці знаменні дні щедро плодоносив.
Проте серед тих принципів, що їх озвучив на протестних майданах український народ, були й такі, які європейською цивілізацією ледь не забуті. Йдеться про релігійний вимір нашого громадянського почуття. Українські Церкви закликaли до молитви за чесні та справедливі вибори на всіх етапах виборчого процесу.
І люди масово молилися - на Майдані Незалежності й на майданах інших міст, у церковних громадах і в молитовних походах, у своїх родинах і на самоті. Все це, взяте разом, віддзеркалює глибинну віру нашого народу. Цей висновок справедливий навіть тоді, коли людина формально вважає себе нерелігійною, проте у вчинках своїх керується тим етичним почуттям, яке сформоване релігійною культурою. Саме це уможливило ще одне диво київського Майдану, коли присутні там люди - віруючі й невіруючі, християни й представники нехристиянських релігій - об'єдналися довкола засадничих духовних цінностей, джерелом яких є об'явлені та незмінні

Заповіді Божі.

Групи прямого громадянського протесту, що вийшли на міські майдани, були лише часткою тої великої суспільної сили, яка зламала злочинну систему влади. Без виразної його підтримки ці групи були б негайно зметені безоглядною панівною командою. У цьому проявилася ще одна закономірність, яку нам сьогодні важливо засвоїти. Демократія - це політична система, яка щодо процедури реалізації є чи не найважчою з усіх інших. У розбудові цієї системи не можуть брати участь лише елітарні політичні групи. На певний рівень громадянського, культурного і духовного життя мусить піднятися весь народ - на це вказує первісне значення терміна "демократія". Громадянське суспільство слід будувати спільно, бо воно має брати до уваги кожну людину і служити на користь не якоїсь особливої групи, а всього народу загалом.
Здійснити таке завдання може лише народ, який є глибинно єдиний. Звичайно, наявність суттєвих регіональних відмінностей неможливо заперечити. Вони постали з певних особливостей нашого історичного та культурного розвитку, а тому не можуть бути штучно й миттєво усунуті. Однак жодні відмінності, якщо народ відчуває себе цілістю, не повинні бути перешкодою для справжньої внутрішньої єдності. В цьому переконує нас досвід інших народів. Різноманіття духовних феноменів є за своєю суттю даром Господнім, яким ми повинні в майбутньому мудро розпорядитися. Регіональні відмінності загрожують національній єдності лише тоді, коли стають інструментами як внутрішньої, так і зовнішньої аморальної політики. Натомість суспільний лад, в якому пошановано гідність людини й засадничі потреби її цілісного духовного розвитку, стане гарантом гармонійної "єдності в багатоманітті".
Наприкінці минулого року ми досвідчили обидва полюси нашої національної правди.
З одного боку, переконалися, яким небезпечним може бути брак порозуміння між регіонами, особливо коли влада свідомо роздмухує недовіру між ними. В ці тривожні дні з особливою силою промовляли до нас слова Апостола народів: "Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення..." (Рим. 16, 17). З іншого боку, українці в цей буремний час спромоглися на дивовижні приклади взаємної пошани і братання. В горнилі цього високого почуття регіональні відмінності не розчинялися й не зникали, а лише позбувалися дотеперішніх антагонізмів і сповнювалися любові. Нашим завданням сьогодні є осмислити цей духовний досвід і перенести його на весь народ.

Церква

Аналізуючи внесок українських релігійних спільнот у духовне пробудження людей, ми зі зрозумілих причин зосередимо свою увагу на внескові Церков київської традиції, які в історичній ретроспективі та перспективі є духовним стрижнем українського народу. Стан Церкви Києва багато в чому нагадує "дореволюційний" стан самого народу: вона регіонально роздроблена, а її конфесії ізольовані одна від одної чи навіть взаємно собі протиставлені. До того ж конфесії Київської Церкви часто виявляють залежність від зовнішніх церковних і політичних впливів, стаючи носіями позацерковних, а то й сутнісно нецерковних концепцій.
Революційний здвиг народу в останні місяці 2004 року є знаком від Бога для спадкоємців Церков київської традиції, щоб ті зробили подібний прорив у своєму дотеперішньому мисленні. Жодна з конфесій не може вважати себе цілою Київською Церквою або її основою, оскільки історично, еклезіологічно і культурно вони творять таку Церкву лише разом. Така об'єднана Київська Церква має стати вершиною еклезіальної візії кожної конфесії, незалежно від кількісних характеристик і суспільних впливів. Рух до єдиної помісної Церкви набирає особливої актуальності саме в контексті нового відчуття єдності в народі. При входженні українських конфесій у єдину Церкву жодна з них не повинна відмовлятися від історично укладених зв'язків з іншими помісними Церквами-Сестрами. Навпаки, цінним досвідом таких зв'язків вона лише збагатить єдину в майбутньому Київську Церкву. Іншими словами, той самий принцип єдності - єдність віри у багатоманітті форм, який Церква пропонує українському народові, вона має запропонувати і сама собі, даючи людям яскравий і переконливий приклад.
Знаком від Бога для всіх українських Церков є й те духовне піднесення, яке огорнуло міські майдани. Євангельський потенціал тих зібрань, тобто їхня жертовна відданість принципам правди, любові та справедливості, був величезний. Це плід церковної проповіді до нашого народу упродовж століть. Водночас це дороговказ на майбутнє для нашої Церкви, яка має бачити своє посланництво не у затвердженні зовнішніх форм, а у вихованні в любові своїх дітей.

Влада

У цих роздумах ми не можемо оминути своєю увагою такого важливого аспекту, яким є влада. В попередньому десятилітті влада віддалилася від народу, а нечесні й аморальні способи управління позбавили її всілякої підтримки, авторитету й довіри серед людей. Глибоко зневажаючи власний народ і сприймаючи його лише як об'єкт владних маніпуляцій, керівна верхівка запровадила таку систему управління державою, в якій демократичні механізми дедалі більше згорталися, тоді як авторитарні тенденції - зростали. Це й призвело до того, що влада не лише перестала розуміти потреби народу, а й почала боятися його. Відтак було спотворено засадничу природу державної влади, яка перестала бути слугою народу й виразником його інтересів.
Упродовж тривалого часу ми бачили політиків, які, не змигнувши оком, називали чорне білим, а біле - чорним; бачили правоохоронців, які самі вдавалися до кримінальних дій або ж курили осторонь цигарки, коли злочинці на їхніх очах робили свою чорну роботу. Ми бачили суддів, які чинили кривосуддя, і парламентарів, які торгувалися за те, щоб дорожче продати свій голос. Влада несе велику відповідальність за духовне розтління, яке охопило інші суспільні верстви. Адже ми бачили також журналістів, які наповнили слово облудою; педагогів, які нищили моральне почуття у своїх юних вихованців; священнослужителів, які брали гроші, щоб пропагувати того чи іншого кандидата. Ідеться загалом про людей, яких довели до того, що вони запродували свою душу й чинили велику кривду іншим. Все це - лихо, якого ми не позбудемося, якщо не здійснимо внутрішній поворот до правди, справедливості та добра. Влада, яка хоче стати новою, покликана створити такі суспільні умови, в яких таке моральне навернення стане можливим і захищеним.
Отож, сьогодні зміна української влади не може обмежитися лише зовнішньою зміною декорацій. Моральний рівень державного чиновництва має бути приведений у відповідність зі зрослим рівнем самоповаги народу. Владі слід остаточно відмовитися від радянського стилю управління, який уже двічі за останні двадцять років показав своє жахливе обличчя. Будь-які спроби реанімувати його слід вважати недопустимими. Якісна відмінність нової української влади від старої має полягати в принциповій відмові від брехні своєму народові, від непрозорих, нещирих і корумпованих відносин в економіці, політиці та соціальній сфері. Формулюючи цей висновок, Церква не втручається у процес вироблення конкретних механізмів державного управління. Вона лише сигналізує владі, що дотеперішні форми такого управління йшли на шкоду людській гідності й спільному благові народу.
Новому урядові треба буде зламати численні мури відчуження, які є наслідками тоталітарного й колоніального періоду історії України. Передусім тут ідеться про мури відчуження між владою і народом, але також про відчуження між різними регіонами України. Позитивне й доброзичливе взаємопізнання українців має стати одним із пріоритетів державної політики нової влади. В Україні має настати благословенний суспільний злам у мисленні, коли народ - можливо, вперше після довгих століть - перестане боятися влади, визнає її своєю й почне пишатися нею.
Актуальні сьогодні завдання - преображення народу, Церкви і влади - не є якоюсь утопією, реалізувати яку неможливо. Надихаючись великим піднесенням народу і бачачи в ньому діяння Боже, ми закликаємо український народ, релігійні спільноти й українську владу підхопити цей порив Святого Духа і, кожне на своєму місці, сприяти тому, щоб він приніс рясні плоди. Стати єдиним благословенним народом, який шанує Божий закон і є пошанованим земною владою, - це і є сьогодні зміст української мрії.
Господь Бог, як ми тепер бачимо, у незбагненний, але фундаментальний спосіб дає нагоду змінити наше суспільство. Настав час допомогти Йому, рівняючи стежки для Нього у своїй душі (пор. Мт. 3, 3).

Кардинал Української греко-католицької церкви Любомир ГУЗАР.
Львів, 10 січня 2005 року.

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 21.01.2005 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2851