Коли Ісус Христос у день свого вознесіння вертався до неба, то Божа Мати супроводжала Його великою, сердечною любов'ю. Ця її любов раз-у-раз зростала, і Вона щораз то більше бажала злучитися з своїм Божественним Сином. Беручи до увага надзвичайні терпіння Марії під час Христової муки, а також цю її превелику любов і тугу за злукою з Ним, можемо прийняти за певне, що Марія по вознесінні Ісуса Христа не довго вже перебувала на землі, але що Ісус, ідучи назустріч гарячому бажанню своєї Пресвятої Матері, забрав її скоро до неба.

Завдяки своєму непорочному зачаттю й тим прислугам, що Марія зробила Ісусові своїм матернім, людським тілом, як Божа Мати, Вона одержала ту ласку, що не мусіла ждати на своє воскресіння до кінця світу, але що негайно після її смерти Ісус воскресив ЇЇ та забрав з душею й тілом до неба. Це внебовзяття Марії злучило Її відразу з найдорожчим Сином, і таким чином сповнило її найгарячіше бажання бути з Ним навіки.

Щодо самої смерти Пресв. Діви Марії, то вона була вільна від усього, що може зробити смерть прикрою. Зробити смерть прикрою можуть передусім три обставини. Першою може бути прив'язання до дібр цього світу. Еклезіяст говорить: "О смерте, якже гіркою є згадка про тебе людині, що своє щастя знаходить у своїм маєтку." Людина багато трудиться за життя, щоб зібрати якнайбільший маєток, а в годині смерти не може з нього нічого забрати. З усього багатства остається в серці тільки марний біль.

Не так у Пресв. Богородиці. Вона вже в дитинстві принесла Богу в жертві своїх батьків і все, що земля могла Їй дати. Богові віддала всю свою любов. Її єдиним бажанням була охота розв'язатися з землею та злучитися з єдиним Її скарбом, найдорожчим Ісусом. Не мавши прив'язання ні до якої речі на землі, Марія в хвилині розстання з землею не відчувала ніякої прикрости. Навнаки, їй було надзвичайно легко й любо покидати її.

Другою обставиною, що робить, смерть прикрою, є докори сумління, що постають у душі на згадку власних гріхів і Божої справедливости та можливої кари. Нічого з таких речей не могло бути в серці Марії. Її непорочного й пречистого дзеркала душі не заколотив ніколи навіть найменший гріх; все Її життя цс була сама Божа ласка й велика святість, що за них належалася завжди нагорода нічного щастя.

Третьою обставиною, що робить смерть прикрою, є непевність і боязнь, чи вмираючий знаходиться в стані ласки та чи буде спасений. Божа Мати не могла мати такої непевности й боязни, бо Вона була "повна ласки" і з Нею був Господь, а це робило її завжди гідною неба та спокійною за долю в вічності. Ці три обставини смерти Пресв. Діви Марії робили ЇЇ смерть спокійною й щасливою, наче легеньким успінням.

Мертвою була Пресв. Богородиця коротко, бо Ісус скоро після її смерти воскресив її до вічного життя. Це сталося завдяки її винятковому становищу, що його Вона займає в Божім царстві. Марія, як вибрана на Божу Матір, була зачата без первородного гріха, а крім цього вже при цім своїм першім освяченні одержала більші скарби ласк, ніж усі інші святі. Вона носила в своїм тілі безсмертного Бога й Творця життя. Вона брала найбільшу участь у Христовій муці. Відповідало отже Божій Мудрості доповнити цю досконалість і винятковість Пресв. Богородиці та прикрасити скорим воскресінням. І ми признаємо це за правду св. католицькою вірою, що Бог це зробив зараз по смерти Божої Матері. І віримо, і радіємо цим щастям і цією славою своєї небесної Матері.

По воскресінні Пресв. Богородиці наступило Її внебовзяття. Можемо уявити собі, як полки небесних ангелів линуть з небес назустріч Божій Матері й своїй майбутній Цариці, поклоняються їй та з святою пошаною піднімають Її на небо. Ціле небо, захоплене красою Непорочної, питає:
"Хто це та, що йде з пустині переповнена щастям?" При вступі до неба сам Ісус Христос приймає свою Пресв. Матір і веде перед престол небесного Отця серед співу ангелів і праведників: "Осанна: честь донці Давидовій! Блаженна, що приходить до нас, як наша Цариця, в ім'я Господнє!" Колись найпокірніша Господня слуга, тепер вивищена понад усіх ангелів і святих; перша страждуча Цариця мучеників, тепер у день внебовзяття наче наповнена морем щастя. Для нас самих - тепер Марія наша надія та Заступниця, а воднораз ясний і любий дороговказ.

Велика була радість Марії, коли Вона, сяючи наче сонце славою ласки, прибула до Ісуса в небі і побачила його знову не тільки очима своєї душі, але й очима свого прославленого тіла. В тілі Марії не було й однієї частинки, що не служила б Ісусові з досконалою готовістю та любов'ю, її чисте лоно породило Божого Сина; її руки поклали Його в ясла, годували Його, вели його, коли Він учився ходити, безнастанно працювали для Нього. Ці руки мололи зерно і пекли хліб, шили і ткали одежу для Нього, аж доки Він не став мужем готовим на жертву; опісля в годині страждань Вона складала ці невинні руки в досконалому підкоренні Божій волі, хоч одночасно Вона наче угиналася під великим тягарем смутку.

Її ноги зробили для Нього багато кроків: до криниці по воду, щоб загасити Його спрагу, на кам'янисту гору, щоб назбирати дров на паливо; незлічимі кроки в хаті, що їх роблять матері для добра своїх дітей і ніколи не рахують їх; кроки на прощі до святині в Єрусалимі, поспішні й неспокійні кроки, коли Вона шукала його в святині, а ще більш непевні й важкі кроки, коли Вона виходила на Голготу.

Очі Марії дивилися на Нього, ті самі очі, що радісно вдивлялися в Нього в яслах, зорили за Ним. як Він виростав і ходив у назаретськім домику. Ці очі будуть тепер оглядати його повік.

Її вуха чули його голос, голос Божого Сина, як Він говорив до Неї під час роботи, як проповідав і навчав нарід, наказував, щоб діялися чуда, молився на хресті за своїх ворогів, висказував свою жалісну скаргу на своє опущення та передавав небесному Отцеві свою душу. Тепер Вона знову чує цей знайомий і наймиліший голос, голос уже прославленого Божого Сина.

Серце Марії тужило за Месією з того часу, як тільки Вона могла зрозуміти значення обітниці про його прихід. Коли ангел прийшов з цією доброю вісткою, її серце стало серцем Ісусової Матері. Вона безбоязно слухала слів старця Симеона: "Твоє серце проб'є меч," і з цього часу її серце билося для Ісуса і тих, що їх Він прийшов спасти, її серце билося для Нього, коли Він спочивав у гробі і коли возно-сився на небо; воно билося для Нього й Його Церкви, коли його апостоли вижидали приходу Святого Духа-Утішителя. А коли Святий Дух зійшов, Її серце наповнилося всіма радощами й смутками молодої Церкви її Ісуса.

У хвилині внебовзяття Пресв. Богородиці її любов злилася з любов'ю Ісусового Серця, наче озеро любови влилося в море любови; таким чином її любов злучилася з Його любов'ю до людей, за яких Він стільки натерпівся на землі, та для спасіння яких і її серце прошив меч болю.

При зустрічі з Ісусом, Внебовзята зрозуміла повністю його становище, як Спасителя світу. Просвічена світлом Божого знання свого Сина, Вона побачила людину й її місце в пляні спасіння, зрозуміла відношення Ісусове до кожної людської одиниці, а також відношення одиниці до самого Ісуса. Зрозуміла одночасно становище апостолів в Ісусовім царстві. Тоді Вона з матерньою прихильністю звернулася до найнижчої людини, що бажала навчитися чогось з Ісусового навчання, її серце наповнилося любов'ю до кожної людської істоти, що -була здібна пізнати й любити Ісуса, її Сина.

Для самого Ісуса був це вершок радости, як Він знову побачив найдорожчу Матір. Це було досконале з'єднання яе тільки душі з душею, але з'єднання двох тіл у прославленім стані. Внебовзяття Марії було під деяким оглядом доповненням Ісусового вознесіння на небо.

Багато речей Ісус не міг сказати Марії на землі. Як Син небесного Отця, Ісус прийшов на землю виконати його Боже доручення без порозуміння з людьми. Ми -знаємо, що Ісус на землі багато мовчав і нікому не виявляв усіх своїх задумів, навіть своїй Пречистій Матері; Він мовчав у Назареті, коли остався на три дні в святині, під час своїх невдач у час прилюдного діяння, і в час свого опущення на хресті. В час Ісусового життя на землі його відношення, хоч повне найніжнішої обопільної любови, було таке, наче б у кожному часі проходило під гаслом: "Ще не прийшла моя година."

Тепер, у хвилині зустрічі Ісуса з Марією в небі. Він міг нарешті виявити їй усе і цим нагородити її за довірливу мовчанку. Тепер міг дозволити Їй поглянути з неба на землю й пізнати розкриту перед Нею таємницю Його царства, містично-таїнственне життя Його Церкви. Це його царство тепер із усіма його справами стало її царством. Коли Вона була на землі, то в час його пониження Вона вірно й мужньо стояла біля Його хреста; тепер Вона стоятиме цілу вічність біля його трону, з матерньою любов'ю до Нього, Її Сина, і до тих, що їх Він відкупив. За те, що колись Вона терпіла з Ним стільки, скільки людина може взяти участь у жертві Божого Сина, тепер, коли мають бути розділювані овочі цієї спільної жертви, Вона одержить відповідну міру влади роздавати ці ласки.

Після внебовзяття Марії те її материнство, що ним наділив її Ісус під хрестом, стало повним, досконалим, бо аж тепер Марія змогла стати діяльною Матір'ю людського роду, з серцем повним любови та з руками повними Божих дарів. Коли Христос вознісся на небо, то засів по правиці небесного Отця, як Цар слави, що Йому дана всяка влада на небі й землі. Подібною Синові в славі стала і Його Пресв. Мати. Небесний Отець увінчав її вінцем Цариці неба і землі, ангелів, святих і людей. Вона була' гідна такої прослави за те, що добровільно була нашою діяльною співспасителькою. Люди радіють славою Пресв. Богородиці та з любов'ю величають її: "Радуйся, Царице, Мати милосердя!"

Св. євангелист Іван, що йому Ісус Христос перед смертю передав в опіку свою Пресв. Матір, пише в своєму "Об'явленні": "І з'явився на небі великий знак. Жінка, одягнена в сонце, а місяць під її ногами, а на її голові вінець із дванадцяти зір... І породила сина, хлопця, що мав володіти всіма народами залізною палицею; і пірвано її дитя до Бога і до Його престола. А жінка втекла в пустиню... І повстала на небі велика війна. Михаїл і його ангели воювали зо змієм. І змій воював і його ангели, і не перемогли, і не знайшлося вже для них місця на небі. І скинено того великого змія, давнього вужа, що зветься дияволом і сатаною, що зводить усю вселенну, скинено його на землю... Коли ж побачив змій, що був скинений на землю, переслідував жінку, що породила хлопця... А земля помогла жінці..." (Гл. 12).

Про надзвичайну "жінку" говорить св. Письмо кілька разів. Після упадку Адама, наших прабатьків в раю, сказав Бог до змія: "Положу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм сіменем і її сіменем; вона зітре твою голову." (1 Мой. 3:15).

В Кані Галилейській сказав Ісус Христос: "Що Мені і тобі, жінко? Ще не прийшла моя година." (Ів. 2:4). А на Голгофті сказав Христос з хреста: "Жінко, це твій син." (Ів. 19:26).

Всі ці вискази св. Письма можемо віднести безпосередньо до Пресв. Богородиці Марії, що породила Божого Сина й стерла голову змія-диявола своїм непорочним зачаттям і життям. Завдяки такій славній перемозі над сатаною на землі, Марія стала гідною внебовзяття й царювання в вічнім царстві свого Сина. Вона справді стала "великим знаком на небі," як її величає наймиліший учень Ісуса Христа н прибраний син Марії.

Засвідчення апостола Івана, що був так близько Ісуса й Марії і після смерти всіх інших апостолів єдиний остався був іще на землі, було з любов'ю прийняте й зберігане молодою Церквою.

Прослава Марії, Божої Матері, що її він започаткував, ніколи вже не перервалася на землі. Завдяки Іванові, Марія була в Африці, Азії й Европі звеличувана як жінка, що добровільно погодилася стати матір'ю Ісуса Христа, Божого Сина.

Іванові учні безпосередньо перейняли й відразу передавали своїм вірним його прославу Марії. Св. Ігнатій Антіохійський (117), учень св. Івана, звеличав Марію тими прегарними названнями, що по всі часи будуть основою почитання Божої Матері. Св. Юстин (159 р.) вихваляє послух Дівиці Марії. Св. Іриней говорить, що Марія своїм послухом направила те, що попсувала прамати Ева. Тертуліян величає Маріїне материнство.

В релігійнім житті й науці всіх народів Марія стала найбільшою з усіх жінок. В словах побожних християн Вона є "Божа Мати", "Пресвята Богородиця", "Наша Владичиця", "Наша Мати" і "Наша Цариця".

Ми щасливі, що наш український нарід належить до тих дітей Марії, що з великою любов'ю вже тисячу літ люблять і величають Христову і свою небесну Матір:

Достойно єсть яко воістинну блажити Тя Богородицу, присноблаженную і пренепорочную і Матер Бога нашого. Честнійшую херувим і славнійшую без сравненія серафим, без істлінія Бога Слова рождшую, сущую Богородицу Тя величаєм!

Коли ми думаємо про ту славу, що нею Бог прославив Марію в день її успіння і внебовзяття, ми повинні, для добра своєї душі, застановитися й над тим, як Вона досягла цієї почести й щастя, щоб ми могли піти її слідами.

Що Марія могла стати Матір'ю свого Творця, то це було подивугідне чудо й найвище достоїнство; проте це не було якраз те, що Бог передусім увінчав у Ній. Як Матір Божого Сина, годилося наділити Марію вибраними ласками, але нагороду дав їй Бог за її любов і покору, чистоту і терпеливість, лагідність і досконале Богопочитання. Царицею чеснот і найкращого з них усіх є любов до Бога; від неї залежить святість. Марія перевищувала всіх інших у святості ступнем досконалости своєї любови. Цю чесноту Вона проявляла та побільшувала в своїй душі відповідно до тієї ревности, що її Вона вкладала в послуги Їсусові та його вбогим, послухом Божому законові в усіх речах, здачею на Божу волю, терпеливістю, лагідністю та молитвою. Основою для Її любови була її покора, що раз-у-раз виєднувала різні ласки в Бога, що "покірним дає ласку." Внебовзяття, те вивищення понад увесь людський рід, основувалося на глибокій підвалині покори. "Тому, що Він зглянувся на покору своєї слуги, то з цього часу називатимуть мене блаженною." Марія піднеслася так високо, бо в своєму понятті Вона була так низько. Цю дорогу своєї небесної Матері ми повинні зробити й своєю щоденною дорогою життя.

Доки Пресв. Діва Марія перебувала на землі, її молитви були надзвичайно успішні, більше, ніж молитви Мойсея, Авраама, Йова й Іллі. Тепер, бувши вже в небі, Вона може випросити нам ще більше ласк, бо Вона постійно перебуває коло трону Милосердя. Коли ангели й святі можуть випрошувати людям різні ласки в Бога, то скільки більше їхня Цариця, а одночасно й Божа Мати?

Що Марія готова вставлятися за нас, то про це ніхто не може сумніватися, як знає, що Вона була завжди наповнена найбільшою любов'ю, носивши саму Любов під своїм серцем. Вона перейнялася була Ісусовою ревністю за Божу славу й тією ніжністю та співчуттям для душ бідних грішників, що перевищували ті чесноти в ангелів і святих. Тепер, коли Вона оглядає Бога й переповнена та захоплена самою любов'ю, Вона ще більше відчуває наші немочі й потреби і ще скоріше готова з любов'ю послужити нам своїм заступництвом. Св. Бонавентура говорить за св. Бернардом:

"Ти маєш певний доступ до Бога там, де ти маєш Матір, що промовляє за тебе до Сина, а Син до Отця."

Тепер не остається нам ніщо інше, тільки величати Пресв. Богородицю Марію, так як це робить Христова Церква через усі сторіччя свого існування, та просити в Неї заступництва та помочі в кожній справі:

Под Твою милость прибігаєм, Богородице Діво,
молитв наших не презри во скорбех,
но от бід ізбави нас, єдина чистая і благословенная!

Життя святих,
Духовні читання для українського народу на кожний день Божого року.
Третя книжка
Андрій Йосафат Григорій Трух, єромонах Чину Святого Василія Великого
Видавництво ОО. Василіан,
Торонто, Канада, 1958

Існує певна аналогія між іконою "Успіння Богородиці" та іконою "Аnastasis" – "Воскресіння Христове". Західні іконописці виділяють у житті Христа два моменти. Спершу смерть та зшестя в Ад, а потім – воскресіння. На Сході, навпаки, – зшестя в Ад вже є воскресінням, адже смерть вже подолана смертю. Та ж сама концепція виражена також на Богородичних іконах: тут "успіння" є пробудженням у Царстві Божому.

У них насамперед спостерігаємо явище смерті: душа виходить з тіла. Але вона не сходить у Шеол, до пекла, що відповідало б єврейським уявленням. Не піднімається вона й до неба, як би цього хотіла грецька платонічна теорія. Її беруть руки Христа: "Душі праведних у руці Божій" (Муд. З, 1). Христос тримає в руці душу своєї Матері з такою ж ніжністю, з якою Вона тримала на руках воплоченого Бога у подобі Дитяти.

На образах барокових церков Богородиця у мить сходження на небо з порожньої могили, навколо якої розпускаються квіти, представлена врочисто. Вражені апостоли дивляться у вишину. На іконах такий мотив звичайно розміщений у колі, як деталь над центральною сценою, сценою смерті. Тут зображена смерть, але присутні не здійснюють звичного обряду оплакування. Вони просто дивляться, зачудовані.

Дивною може здаватися сцена, яку на деяких іконах "Успіння" зображають перед труною: якийсь єврей хоче торкнутися Богородиці руками, але ангел без вагань відрубує їх мечем. Таким буквальним способом легенда виражає сувору настанову: забороняється наближатися до тайн потойбічного життя з тою ж цікавістю і з тими ж методами пізнання, які застосовуються до світу явищ.

Але найбільш дивовижним і догматично найбільш глибоким іконографічним мотивом є не вознесення Богоматері у центральній сцені, а сходження на землю Христа серед херувимів, у славі, яка належить Йому в кінці віків. Таким чином, перехід від цього життя до іншого здійснюється через Христа, через Його присутність. Для Його Матері останній прихід Христа настав раніше, адже вона є есхатон – остаточна досконалість створіння.

Тут знаходить своє найкраще вираження есхатологізм східних Церков: другий прихід Христа на Землю – це факт майбутнього, яке нас очікує. Але для святих воно вже певним чином відбулося. Тому на Сході з такою побожністю поклоняються чудотворним мощам, тілам святих, які збереглися нетлінними після смерті. Вони є невеликою частиною Небесного Єрусалима посеред цього світу. Успіння Богородиці є свідченням цієї надії і запорукою певності у цьому.

Значення цієї ікони можна виразити такою умовною думкою Христа: "Мати дала Мені фізичне тіло, а тепер Я даю Їй вічне життя". Справді, якщо на іконі "Різдва Господнього" центральною постаттю була Богородиця, тут центральним є Христос, який тримає на руках Матір, немов дитя. Тобто це нове народження Пречистої. Все те, що огортається любов'ю, переходить до вічності, адже сказано, що "любов ніколи не переминає" (1 Кор. 13, 8). Тож яким чином воскреснуть наші тіла? З кожним порухом сповненим любові людина переходить до вічності. Кожен жест любові переходить у вічну пам'ять, у вічний Божий спомин. Тепер Син згадує звернені до Нього жести Матері і відбирає їх у смерті. Ми бачили, як Матір тримала на руках Сина, а тепер становище протилежне: тепер Син тримає на руках Матір. Якщо я люблю тебе і здійснюю щодо тебе жест любові, для тебе цей жест найпрекрасніший зі всіх і ти, напевно, запам'ятаєш його назавжди. Любов увічнює всі речі. Тому на тілі воскреслого Христа бачимо рани від цвяхів. Вони є знаком, що це справді Він. У хвилину розп'яття Його тіло було повністю охоплене любов'ю, тому воно не могло залишитись у полоні смерті, і з цієї ж причини Він збереже знаки цієї смерті й пізніше. Оскільки тіло Богородиці у Її материнстві було вповні підпорядковане любові, воно не може зазнати тління.
Успіння – це велика тайна, сповнена надії для наших навіть незначних порухів любові.

Томаш Шпідлік, Марко Іван Рупнік
ПРО ЩО РОЗПОВІДАЄ ІКОНА