Український народе, не бiйся бути собою!

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі щодо соціально-політичної ситуації в Україні

Якщо віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й казати лихого, і будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, — тоді то засвітить у темряві світло твоє...
Іс. 58, 9-10

Звернутися з цим пастирським листом нас спонукала надiя, відновлена в наших душах світлим празником Різдва Христового й духовним Хрещенням у йорданських водах. Християнство вчить нас надiятися i сподiватися. Коли надiя, зростаючи, стає сильнiшою вiд обставин, тодi в життi людини i народу з'являється перспектива. Можна без перебільшення сказати, що в серцях мільйонів українців усупереч складним обставинам життя саме рiк Божий 2004 стає таким роком надiї. Пастирі Української Греко-Католицької Церкви звертаються до цього високого почуття й повсякчас сприяють його утвердженню. І оскільки надiя українців цього року значною мірою пов'язана з тим, чи вдасться нормалізувати політичне життя в країні, зокрема здiйснити невiд'ємне право кожного громадянина на вибiр Президента, ми зосередимо свою увагу саме на цьому питанні.

Сьогодні в Україні немає людини, яку в той чи інший спосіб не тривожила б соціально-політична ситуація в нашій державі. Церква, не будучи політичною організацією і не ототожнюючи себе з будь-якою політичною групою, блоком чи партією, не може і не має наміру пропонувати конкретні шляхи й механізми, за допомогою яких можна було б вирiшити такі спірні полiтичні питання, як, наприклад, питання конституцiйних змін чи президентських виборів. Водночас Церква за своєю природою не може бути байдужою до важливих полiтичних подiй, що торкаються морально-етичних аспектів життя українського суспiльства, оскільки вона поряд із державою покликана самим Богом цьому суспільству служити.

З чого випливає така переконаність Церкви? Всевишній — не просто начало і життєдавець світу, людини й суспільства. Він — Бог історії, який постійно і з великою силою промовляв через пророків та історичні події до свого народу. Остаточно, Слово, яке було Богом, стало плоттю (пор. Ів. 1, 14). Через безпосередню зустріч, а то й конфронтацію з людиною Христос кличе не лише поодиноких осіб, а й цілу людську спільноту до богоподібного життя. Будучи не від цього світу, Син Божий оселився і діяв серед нас. Це саме Він заповів і нам: бути не від цього світу (пор. Ів. 17, 14), проте діяти в ньому, бути сіллю землі (пор. Мт. 5, 13).

Труднощі, які переживає сьогодні Українська держава, мають безпосередній вплив на моральний стан людей. Душпастирський обов'язок Церкви — зробити все від неї залежне, щоб суспільно-політичні процеси відбувалися якнайкраще, якнайчесніше і якнайсправедливіше. Це дасть змогу задовольнити основні потреби кожного громадянина та законні інтереси держави, спираючись на головні передумови суспільного миру— пошану держави до гідності людини, створеної на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26), і пошану громадян до держави, якщо вона дбає про спільне благо.

Нинішні болі українського народу — це болі народження демократичного ладу. Сьогодні передчасно говорити, яких форм набуде майбутній гармонійний устрій країни. Проте саме сьогодні слід закладати тривкі основи його надійного функціонування. Моральне та політичне здоров'я суспільства залежить від стану душі більшості громадян.

Найдосконаліші закони, якнайкраще продумані державно-політичні структури, динамічна економіка не дадуть позитивних результатів, якщо моральний рівень народу низький. Тому Церква зосереджує свою увагу не на скороминущих політичних угодах чи кон'юнктурних домовленостях, а на тих духовних засадах, які й визначать, в якому напрямку піде Україна в найближчi 20-25 рокiв.

Моральний клімат у нашій державі характеризується водночас негативними і позитивними ознаками. З одного боку, турбота i тривога Церкви випливають з усвiдомлення того, що моральнi підвалини, на які спирається сумління людини, сильно порушенi як успадкованою аморальнiстю попередньої комунiстичної системи, так i новонабутими цинiчними позиціями наших часiв. Гонитва за наживою, збагачення будь-якою цiною призвели до рiзкого розшарування в суспiльствi на багату владну меншiсть i доведену злиднями до вiдчаю абсолютну бiльшiсть. Унаслідок цього не Конституцiя, а корупцiя й вiра у всевладнiсть грошей та насильства дедалі більше стають «основним законом» теперішнього способу буття.

Така практика суспільної поведінки і здiйснення влади призвела до того, що i рейтинг влади, i рейтинг України, яку влада репрезентує в свiтi, впали до загрозливо низького рiвня. Брак довіри до громадян державних мужів і, як наслідок, брак довіри до держави громадян збільшують суспільне напруження і зменшують шанси вирішити суперечності цивілізованим шляхом. У підсумку шкоди зазнає і людина, яку опановує зневіра та страх, й інститут державної влади, яка відчужується від народу й піддається спокусам авторитаризму.

З іншого боку, слід звернути увагу й на хоч недостатньо усвiдомленi, але все ж позитивнi тенденцiї, які дають підставу сподіватися: українське суспiльство вже кiльканадцять рокiв живе в умовах духовної та релiгiйної свободи. Блага вiсть про Христа, подiбно до зерна з євангельської притчi (пор. Мт. 13, 3-8), засiвається в серцях наших спiввiтчизникiв. Увійшло в активне суспільне життя нове покоління, яке не знає релігійних переслідувань. Багато з-помiж нас вiдкрилися Христу, який визволяє людину; в iнших євангельська благовiсть викликала iнтенсивнi, хоча часом і доктринально неокреслені духовнi пошуки; ще iншi шукають пiдстав для вираження своєї незгоди з цією благовістю. Але всi люди не могли залишитися такими, якими були десять-п'ятнадцять рокiв тому. Ми розпочали задумуватися над сенсом Божого дару життя та свободи — і в цьому кроці назустріч Правді, можливо, й полягає головний плід минулого десятиліття.

Іншою пiдставою для надiї є незаперечний факт: народ швидко вчиться демократiї. Згадаймо хоча б останнi парламентськi вибори, на яких електорат виявив громадянську зрiлiсть, чим звів нанiвець первинні задуми тих полiттехнологiв, які недооцiнювали здоровий глузд народу. Той факт, що результати виборів внаслідок найрізноманітніших маніпуляцій були радикально спотворені, не лягає безпосередньо на сумління народу. З кожними виборами щораз важче стає маніпулювати думкою людей, зваблювати їх дарунками чи обіцянками. Політична наївність народу відступає в минуле, а на її місце приходить політичний досвід і розуміння спільного блага. Такий народ ще можна залякати, але вже щораз важче ввести його в оману.

Спираючись на цi позитивнi зміни, Українська Греко-Католицька Церква розцінює їх як важливий крок на шляху до духовної і громадянсько-політичної зрілості. Водночас Церква закликає своїх вірних задуматися над тим, до чого в цей історичний час кличе нас Господь.

Пiдстава нашої надiї — в будуваннi суспільного життя на таких міцних підвалинах, як мораль i закон. Християнська мораль постiйно плекає в людині почуття внутрiшньої свободи та вiдповiдальностi за власні рiшення. Згадаймо знаменні слова Апостола Павла: «Христос нас на те визволив, щоб ми були вiльнi. Тож стiйте i пiд ярмо рабства не пiддавайтеся знову» (Гал. 5, 1). На таку внутрiшню свободу українцiв і надiється Церква, бо ж саме ця свобода буде запорукою обрання народом правильної перспективи розвитку.

Що стосується закону, то він встановлює межі, якими окреслюється буття народу i держави. Людська спільнота потребує суспільно узгоджених норм поведінки, які не залежать від суб'єктивних бажань чи політичної волі окремих осіб. Таким об'єктивним регулятором є державний закон, сила дії якого полягає в несуперечності з Божим законом. У полі такого закону народ почуває себе захищеним і спокійним. Якщо ж у державі такого закону немає або якщо його пристосовують до мінливих потреб політичного моменту, тоді суспільне життя дестабілізується, а народ постає перед загрозою кризи. Основним законом держави, найбільш захищеним від поспішних змін, є її Конституція. Будь-яка зміна Конституції повинна відбуватися після тривалих випробувань і роздумів. Варто добре задуматися над тим, чи не творять легкі й непродумані зміни враження політичного опортунізму та волюнтаризму. Чи не тривожать вони народ, позбавляючи його впевненості у майбутньому? «Блаженні, хто держиться права, хто чинить правду ! кожного часу!» — сказано в Псалмі 105 (106). Тримаймося цієї настанови, i тодi на виборах переможе не той чи iнший представник, а цілий народ.

Обрання Президента буде залежати не стiльки вiд висунутих кандидатур, скiльки вiд морального стану суспiльства. Ми оберемо такого Президента, якими є самi. І тому дуже багато залежить вiд того, наскільки кожен із нас забажає заглянути у власне сумління — пройти через покаяння, вiдректися від зла й обрати добро. Бо насправді «перший тур виборiв» вiдбувається в серцi людини. Пiсля цього їй легше буде зробити вибiр зовнiшнiй — громадянський i полiтичний.

Наприклад, якщо ми переконані, що в передвиборному процесі гроші витрачають на купівлю голосів, будьмо стійкими у своїх моральних вимогах до кандидатів, і тоді сам принцип купівлі голосу виборця втратить будь-який сенс. Якщо ми вiдмовимося давати i брати хабарi, тодi об'єктивно прагнутимемо обрати такого кандидата, який сам вільний від цього гріха i зможе, спираючись на нашу волю, викоренити його в суспільстві. Так спiльно, у спiвпрацi й суспiльному порозумiнні мiж владою i народом, можна буде збудувати Україну наших мрiй.

Усі люди насправді знають, що таке добро. Інакше вони не змогли б аналізувати нинішній стан речей і засуджувати його. Проте важливо не просто знати, що таке добро, а й жити відповідно до нього. Ми не робимо цього, бо ми слабкі. І слабкість наша походить від зневіри. Ми не віримо в те, що життя в Божій Правді і життя в реальному світі можна якось сумістити. Який же вихід із цього? Для віруючої людини великою підтримкою є усвідомлення того, що Господь завжди з нею. Відчуття самотності йде від невміння побачити Господню присутність у кожному вияві людського життя. Увиразнення цієї присутності через молитву й Святі Дари дає людині надію, а значить і силу робити в житті те, що йде на благо її душі й цілого суспільства. Для людини невіруючої великим заохоченням служить добрий приклад іншої людини. А тому стати таким прикладом, привнести його в нинішню стихію суспільних егоїзмів є важливим обов'язком християнина.

Досі ми не змогли змінити на краще наше життя, тому що не схотіли змінити себе. Навіть сьогодні ми значною мірою покладаємо надії на Президента — нового чи нинішнього, на уряд чи парламент, але не на самих себе. Це «хтось інший», а не ми, має бути чесним і справедливим, відважним і відповідальним. Що стосується наших гріхів, то вони в наших очах не мають впливу на суспільно-політичні процеси. Такий спосіб думання є помилкою, що породжує великі суспільні проблеми, а тому християни повинні щоденно працювати над виправленням цієї помилки. Євангеліє вчить: народ, який пережив метаною (зміну способу мислення), уже здобув свою долю, бо заклав основи нового життя.

Проте метаноя є не лише зміною напрямку інтелектуальних пошуків. Вона вимагає радикального преображення людської душі, її рішучого вибору на користь добра. Часом для здійснення такого преображення достатньо молитви і потужного вольового зусилля. Проте може статися так, що для цього треба буде спромогтися й на більшу жертву. Не нам визначати, якою може чи має бути ця жертва, — тут таїна, підвладна лише Господньому Провидінню. Важливо бути духовно готовим до такого офірування, бо так склалося в нашому недосконалому світі, що свободу й мирне життя люди здобувають здебільшого жертвою й подвигом. Початком такої плідної жертви, яка укріплює нас, утішає, дає силу для духовної боротьби й витривалості у час випробувань, нехай буде правдивий піст і подвиг посиленої та постійної молитви. Рік Божий 2004 стане справді роком надії лише тоді, коли ми всі матимемо надію на Бога, яку утвердимо в молитвах, пості, дотриманні Божих заповідей і будуванні суспільного життя на міцних підвалинах моралі й справедливого закону.

Пастирі Української Греко-Католицької Церкви звертаються із закликом:
український народе, не бiйся бути собою! Дорогі брати i сестри у Христі, не бiйтеся прислухатися до голосу сумлiння! Хай з новою силою прозвучить у нинішній час духовна заповідь Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!» Бадьорімося, вірмо й надіймося, діймо за совістю — і Бог миру буде з нами!

Від імені єпископів Києво-Галицької Митрополії Української
Греко-Католицької Церкви
†ЛЮБОМИР

30 січня 2004 р.

"Кримська Свiтлиця"