МОРОЗЕ, МОРОЗЕ, ЙДИ ДО НАС КУТЮ ЇСТИ!

Цього тижня ми прославляли одну з найвеличніших подій Священної Історії сповненим радості привітанням: “Христос рождається – Славімо Його!” Нині, за біблійними свідченнями, народився Син Божий – Ісус Христос, якому люди поклоняються вже не одне тисячоліття. В Україні Різдво називають ще Колядою або Корочуном. За часів радянської влади традиції святкування Різдва були дещо призабуті, особливо у південних та східних регіонах України. Сьогодні ці звичаї і свята відроджуються. Чимала допомога надходить від західних регіонів, де святкували Різдво навіть у часи тотального радянського гніту, зберігаючи традиції прадідів.
Вже чимало років поспіль дітлахи з Севастопольського дитячого будинку №2, яким керує Любов Михайлівна Орлова, гостюють під час канікул в івано-франківських родинах. А на цьогорічні різдвяні свята вони самі приймали гостей – студентів Львівської духовної семінарії Святого Духа Української Греко-Католицької Церкви: Тараса Семенюка, Олександра Федоришина та Миколу Білецького. З програмою святкування Різдва, підготовленою на кошти Фонду “Джинзжера” (США), СП “Комора” (О. Репецький) та підприємства “Агротранс” (Я. Семенюк, Львівська обл.), вони прибули до севастопольських друзів. Не стільки повчати, як разом відсвяткувати Різдво. До виховної роботи з дітьми долучилася ще Богдана Процак – голова Союзу українок Севастополя, яка вже 10 років опікується дитячим закладом, та отець Микола – настоятель Української Греко-Католицької Церкви Севастополя.
Директор дитячого будинку пані Орлова розповіла, що працювати з дітьми цього дитячого закладу непросто. Бо це – покинуті діти, або ті, батьків яких через суд позбавили батьківських прав. Вони надходять до дитячого будинку з будинку малюка, а іноді просто з вулиці у тяжкому психологічному стані, без будь-яких навичок родинного чи суспільного життя. Обшарпані, злі, схожі на малесеньких звіряток. Фахові психологи та чуйні вихователі, щедро даруючи любов і ласку, поволі адаптують їх до життя, повертаючи скривдженим долею належне дитинство. Держава виділяє кошти на необхідне, але на свята дітям хочеться подарунків, солодощів, може, трохи надміру. Тоді на поміч приходять так звані спонсори. Директор пані Орлова каже, що допомога надходить і від організацій, і від депутатів, і просто від мешканців міста, які приносять фрукти й солодощі. ”Гріх жалітися, – каже директор закладу, – наш дитячий будинок – один з кращих в Україні”. Сьогодні у цьому дитячому закладі виховують 62 дитини.
Принести дітям гостинці на свято – це добра справа і, на щастя, ці діти такою увагою не обділені. Але як зробити так, аби святкування Різдва стало у майбутньому частиною їхньої культури, ментальності, передавалося нащадкам? Адже добра половина дорослих не знає, як, коли й звідки прийшло до нас це свято. Що Різдво запозичене християнами з язичницьких культів, коли ще відзначалися народження богів – давньоєгипетського Осіріса, давньогрецького Діоніса, давньоіранського Мітри та інших. Дати цих свят припадали на кінець грудня – початок січня, в дні зимового сонцестояння, “повороту до весни”.

Всі ці знання викласти дітям за кілька днів практично неможливо. Історія традиції святкування Різдва дещо прояснилася після перегляду ними фільмів релігійного змісту, які привезли львівські студенти духовної семінарії. Християнство було запроваджене на Русі в Х столітті. Відтоді свято Різдва Христового стало невід’ємною частиною нашої культури. Разом із вірою поширилися такі народні традиції, як колядування та щедрування. Коляда – це гімн Христу, оспівування його народження. У щедрівках славлять природу та кличуть весну. Розповідати дітям про коляду не так складно, як заглиблюватися в історію. Дехто із старших вихованців вже мав деяке уявлення про щедрівки й колядки, правда, надзвичайно спрощене.
Тепер вони достеменно знатимуть, що колядників в усі часи чекали з нетерпінням, щедро пригощали яблуками, горіхами, бубликами. Вважалося, чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим для її господарів буде Новий рік. Що колядували, зазвичай, лише хлопчаки: дівчатка у різдвяних обрядах участі не брали, оскільки, за давніми віруваннями, на великі свята першими до помешкання мали заходити представники чоловічої статі.
Переваги чотиритижневого посту, що передував Різдву, малеча усвідомить значно пізніше, зате вже зараз розуміє, що привезений львів’янами сніп із колосків пшениці називається дідухом. Його з давніх-давен ставили на покутті біля запаленої свічки чи лампади і лише після того, як прибирали світлицю, вивішували найкращі рушники та розкладали килими. Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного – задля багатого врожаю.
Переддень Різдва – Святвечір (або Багата кутя) починався з появою на небі першої зірки. (Саме тоді наша дітвора й сіла за стіл. Про дотримання цієї традиції подбала пані Богдана). Крім куті, на столі обов’язково мали стояти 12 страв: грибні, ягідні, пиріжки з квасолею чи капустою, смажена риба, борщ з рибою і грибами та ін. Першою треба було їсти кутю – найголовнішу обрядову їжу, неодмінний символ різдвяно-новорічних свят. Отець Микола, передбачаючи плутанину, сам навчав дітей, з чого і як починати святковий обід.
Далі, за традицією, годилося скуштувати всіх страв, запиваючи їх узваром. Під час вечері батько виходив з кутею надвір і кликав: “Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти...”. Кутю в давнину кидали також у криницю або річку, щоб не було посухи. Посуд од пісних страв ретельно мили, оскільки наступна їжа вже мала бути скоромною: починалося різдвяне розговіння. На святковому столі неодмінно мала бути свіжина: ковбаси, окорок, тушковане або смажене м’ясо, холодець, інші традиційні українські страви. За традицією святковий обід тривав допізна. Ніхто із присутніх не повинен був згадував сумних історій, бо ця трапеза мала об’єднати усіх злагодою та любов’ю.
Надвечір село оживало – починалися колядування. Готувалися до них заздалегідь – виготовляли восьмикутну зірку, а також маски Кози чи Ведмедя. Різдвяні колядницькі гурти складалися переважно з парубків. Традиційним одягом колядницьких ватаг були білі та коричневі кожушки й свитки. Обходячи оселі, колядники поздоровляли господарів, бажали всім щастя й здоров’я на многії літа.
Традиція святкового обіду у дитячому будинку цього разу була майже дотримана. Були й колядування, й бублики, і яблука, і тістечка. Все як і мало бути на Різдво. А ще дітей навчили молитві, яку треба промовляти перед тим, як сісти за святковий стіл.
Атмосфера доброти й щирості народжувала довіру. Діти різного віку – від 3-річних до 18-річних відчули тепло родини, якою стали для них вихователі, друзі-семінаристи зі Львова та пані Богдана: до неї в дитбудинку вже всі звикли й горнулися, як до рідної. Після Святої вечері львівські гості ще залишилися з дітьми розучувати колядки.
Наступного дня, 8 січня, на замовлених отцем Миколою автобусах діти вирушили до с. Тернівки. Разом зі студентами-семінаристами о. Микола показав їм місцеву Українську Православну Автономну Церкву. На дружню зустріч туди їх запросив єпископ Володимир. В церкві семінаристи роздали кожному з дітей по хрестику і молитовнику, привезеному зі Львова. Короткий молебень, аби дітлахи не стомилися, і вже автобуси прямують до лісу. Де ще в Криму можна пограти в сніжки? Свіже зимне повітря розфарбовувало щічки. А тим часом у реабілітаційному центрі, побудованому просто біля церкви, о. Микола замовив вихованцям дитбудинку обід.
9 січня на наших маленьких друзів в севастопольському Українському культурно-інформаційному центрі чекали різдвяні вистави, колядки, щедрівки, українські пісні і танці. Все це щедро дарували їм творчі колективи Центру. Спільні фотографування на згадку і, нарешті, дітей, наче дорослих, запросили до справжнього бару. Там на кошти севастопольського мецената Сергія Рибака, за організації голови Союзу українок Богдани Процак, діточок знову пригощали святковим обідом. На вечір у дитбудинку ще були заплановані хрестини трьох вихованців, але те таїнство вже залишилося поза об’єктивом.
Свято завершувалося, світла радість селилася в юних душах севастопольських дітей, вихованців дитячого будинку №2. Колись вони, мабуть, пригадають цьогорічне Різдво. “Не одразу... пізніше... Це робота на перспективу. Колись ці дні, у які діти доторкнулися до Бога, комусь з них круто змінять долю, комусь, може, порятують життя. Сподіваюся, що все буде саме так”, – каже отець Микола. І я схильна йому вірити.

Лідія СТЕПКО.
м. Севастополь.

газета "Кримська світлиця" #2 за 11.01.2008

Далі дивитись ілюстрації до свята