Пам’яті генерала Григоренка

До 25 річчя з дня смерті одного з найвизначніших українських дисидентів XX століття Петра Григоровича Григоренка (генерал-майор Радянської Армії, правозахисник, член-засновник Московської та Української Гельсінських груп, публіцист (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Приморського р-ну Запорізької обл. - † 21.02 1987, Нью-Йорк, США) у м. Севастополі відбулися молитовні заходи за участю офіцерів ВМС ЗСУ, представників СОУ м. Севастополя, парафіян та члени НСОУ Пласт , що об’єдналися у спільній молитві-панахиді.

З нагоди святкування Захисника Вітчизни присутні молилися і за офіцерів ВМС ЗСУ, що відійшли у вічність. Молитву очолив головний військовий капелан Одесько-Кримського Екзархату для ВМС ЗСУ, ієрей Микола (УГКЦ).

Довідка:

25 років тому, 21 лютого 1987 року, у вигнанні, в Нью-Йорку (США) помер один з найвизначніших українських дисидентів XX століття, генерал Петро Григорович Григоренко.

Петро Григоренко (нар. 16.10 1907, с. Борисівка Приморського р-ну Запорізької обл. - помер 21.02 1987, Нью-Йорк, США) у житті довелося пройти від слюсаря, зчіплювача вагонів, кочегара, машиніста паровоза до найвищих військових посад у Радянському Союзі (генерала Радянської Армії) та відзнак: нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями... Здавалося б, людина отримала все, про що мріяли й мріють і досі мільйони й мільйони людей. Очевидним є той факт, що пройти цей шлях на вершину за умов радянської ідеологічної системи міг лише той, хто щиро вірить в ідеали комунізму та вчення Леніна-Маркса-Енгельса. Та Генерал був іншим критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило у Москві влітку і восени 1961р.. Ось як згадує ті головні й вирішальні події свого життя Петро Григоренко: «Я встав і пішов. Що діялося зі мною в цей час, я ніколи розповісти не зможу. Я себе не відчував. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. Або ж це було особливе почуття, спричинене гіпнотичним впливом маси, яка зосередила всю увагу на мене. Так чи так, було страшно. Страшнішого я ніколи не переживав. То був найжахливіший момент мого життя. Але це була й моя яснозора година».

З цього усе і почалося. За такий демарш Петро Григоренко негайно був усунутий від викладання у Військовій академії ім. М. В. Фрунзе, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ. Але у вигнанні в Уссурійську генерал не лише не «охолов», а навпаки зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати у відкриту суперечку. Ця суперечка тривала у продовж цілого його життя.

Відповідь КДБ не забарилася - 1 лютого 1964 Петро Григоренко був затриманий і згодом поміщений у внутрішню в’язницю КДБ у Москві. Експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Паранояльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». На думку самого П. Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було ухвалене членами Політбюро ЦК КПРС і був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29 серпня 1964 р. постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові й виключений з партії. Останнє рішення засвідчило, що влада розглядала генерала не як хворого, а як політичного злочинця.

22 квітня 1965 р. П. Григоренко був виписаний із лікарні з випискою «одужав». Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні, оскільки генеральської платні був позбавлений.

 Але після виходу з лікарні П. Григоренко дуже скоро стає одним з найвидатніших представників дисидентства всього Союзу.

7 травня 1969 р. знову арешт у Ташкенті й до жовтня того року перебував у СІЗО КДБ Узбекистану. Йому було пред’явлено обвинувачення за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР й згодом направлено на примусове лікування в Черняховську спеціальну психіатричну лікарню (Калінінградська обл.) де перебував до 1974р..

Після звільнення відновлює правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва (сьогодні знаного лідера кримських татар і народного депутата України), підписав колективну заяву, у якій було висловлено протест проти цькування А. Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії миру. Підписав «Відкрите звернення» до делегатів і гостей ХХV з’їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 р. підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.

 У листопаді 1977 р. генерал отримав дозвіл на піврічну поїздку у США дня лікування і згодом виїхав з СРСР. Проте повернутися на Батьківщину не судилося, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 р. був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, провів у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це - найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».

 У США в 1978 р. П. Григоренко був, за власним проханням, підданий психіатричній експертизі, висновок якої констатував, що ознак психічного захворювання в генерала не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав’язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення - ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість - ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, - ми зустріли щиросердечне здоров’я».

 На початку 1980-х років генерал своїй книзі «В підпіллі можна зустріти тільки щурів...» де головною стала теза, яку влучно схарактеризував син Андрій: «...добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка б виправдовувала одну безневинну сльозу».

І напевно символічно, що остання хвороба здолала його саме посеред лекції про права людини в СРСР, яку він читав в Канзаському університеті.

 Помер генерал у вигнанні, у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. Похований на українському цвинтарі Баунд-брук (штат Нью-Джерсі, США) поблизу Нью-Йорка. Ховали Петра Григоренка - дисидентського генерала - з офіцерськими почестями, накритим українським національним прапором, з командою американських ветеранів, озброєних карабінами, що віддала салют, і американський ветеран-сурмач протрубив сигнал «Слухайте всі».

У листопаді 1991 р. медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала П. Григоренка здоровим. Указом Президента Російської Федерації в 1993 р. П. Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора й повністю реабілітований. Його ім’ям названо проспект у Києві на Позняках і декілька вулиць у Криму.

 У 1997 р. П. Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України - орденом «За мужність» І ступеня.

Петро Григоренко - один з тих прекрасних прикладів, коли людина сама себе створила. Саме такі люди є зразком для наслідування, ідеальними героями своєї Батьківщини. «Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; зустрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й підказками, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його», - писав він про своє життя у «Спогадах». Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.

17 травня 1999 р. у центрі Сімферополя за ініціативи кримськотатарського Меджлісу, без дозволу міської влади, був урочисто відкритий пам’ятник генералу Петру Григоренку Григоренку – як символ дружби між двома народами – українським і кримськотатарським.

НАГАДАЄМО, що 5 березня 2007 року Президентом України Віктором Ющенком було підписано Указ «Про вшанування пам’яті Петра Григоренка».